Микола був дуже гарний хлопець. Ой, скільки дівчат мріяло про такого високого чорноокого хлопця! Йому було з кого вибирати … Вчитися Микола не хотів. Закінчив після школи водійські курси і залишився працювати в радгоспі. Одного разу його послали у відрядження. Там і зустрів він міську красуню Галину. Та не просто зустрів, а закохався по самі вуха. Привіз Галину в село на оглядини. Батьки відразу зрозуміли, що вона йому не пара, тому що сільське життя — не для неї. Та де там було щось радити синові ?! Заявив рідним: -Готуйтесь до весілля! Ми вже і заяву подали. — Весілля відбудеться тільки за умови, що жити будемо в місті, — додала Галя, — тому що до сільського життя я не звикла. Я до квартири звикла і до всіх зручностей. Закоханий Микола на всі умови дівчини погоджувався. З Галиною йому все байдуже, з нею у нього все вийде, він же її любить! Три дня весілля гуло на все село, а потім молодята поїхали в місто, але через 10 місяців Микола повернувся до рідної домівки.
Нічого не пояснював, нічого не розповідав, тільки пообіцяв, що візьме в дружини найбіднішу, саму скромну, некрасиву дівчину зі свого села, щоб ніхто на неї не дивився і вона ні на кого, щоб була тільки його. Уявляєте, яка образа оселилася в чоловічому серці ?! І як йому було боляче, образливо, принизливо! Довго ходив Микола одиноким. Побудував будинок, тримав господарство, а ось на дівчат навіть не дивився. Але ось перед Спасом запрошує Микола батьків в гості до себе і каже: — Познайомлю вас, мої рідні, зі своєю майбутньою дружиною. Весілля не гратимемо, будемо жити разом, а там буде видно. — А хто вона? — запитує батько. — За обідом все дізнаєтеся. Я вас чекаю! Приходять батьки до сина. Зустрічає він їх, запрошує до хати. Посеред вітальні — святковий стіл, і так смачно пахне пиріжками! Микола кличе: — Господарочка, ти скоро? — Я вже біжу, Ніколочка! — почувся голос з кухні. І ось на порозі з’явилася дівчина. Чи не дівчисько, а «бридке каченя» — худюсеньке, малесеньке, нема на що глянути. У батьків перехопило подих, мати ледь не втратила свідомість, обидва зблідли … нарешті, оговталися. Батько запитав: — Чия ти? Як тебе звати? — Мене звуть Маня.
Моя сім’я живе на краю села в бабусиній хаті. Чи знали ви Марфушу? А я дочка її сина Олекси. Микола випередив батька і звернувся до дівчини: — Марійка, знаєш, чого татко мовчить? Це тому, що «Манько» називають в нашому селі поросних свиноматок, а ти ж красуня! Мати «влипла» в стілець і тихо, мало не пошепки: — А скільки тобі, дитинко, років? Чи знаєш ти, що нашому Миколі вже 32, і що він був одружений? — Знаю, він мені про все розповів. Мені щойно виповнилося 16 років, скоро паспорт отримаю. Я до його думки буду прислухатися, і роботи я не боюся — ні домашньої, ні по городу або господарству. Не сумнівайтеся! Через рік народився у них синочок. — Нехай буде Ігор, як князь! — вирішив Микола. Маша погодилася. Немов лев, кидався він на того, хто хотів якось образити Машу. Намагався зробити їй щось приємне, купував для неї модний одяг. Вона завжди виглядала щасливою, була усміхненою, привітною до людей. Ріс швидко і Ігор, він був копією Миколи. Марійка, як кажуть, стала схожа на людину і перетворилася в гарну жінку. Дітей їм Бог більше не дав, але Ігор подарував їм онука. Микола ще встиг його побачити. Через два місяці він помер. Маша кожен день ходить на цвинтар при будь-якій погоді. Заміж вона більше не вийшла, а онукові молода бабуся все розповідає про дідуся, хоче, щоб він виріс таким же порядним, як і його дідусь Микола.