Минулого року я повернулася додому, озирнулася довкола і задумалася: ”Що ще тут потрібно? Чи достатньо я зробила? Мені було 66 років і я пропрацювала в Італії близько 18 років. За ці роки я забезпечила квартиру для свого сина та побудувала для нас будинок. Я уявляла, як мій чоловік радісно зустрічає мене після повернення. Але натомість Василь продовжував лише питати, коли я знову поїду. Я не сказала йому ні про що, але вирішила не повертатись на роботу. Це рішення було імпульсивним, але я відчувала, що воно правильне.
Чому я знову маю їхати до Італії? У нас уже був просторий будинок, у якому могли розміститися три сім’ї, а не лише наша. У мене були заощадження, і я вірила, що їх вистачить на все життя. І все ж Василь продовжував гадати про моє повернення на роботу. Він звик до самотності, життя без мене. Моя сусідка часто дзвонила мені до Італії, говорячи повернутися, інакше я ризикую втратити Василя, який, здавалося, надто насолоджувався розкішшю мого заробітку. Я завжди відмахувалась від подібних коментарів. Але мені все одно було боляче. За ті три тижні, що я була вдома, Василь жодного разу не висловив подяки за наш розкішний спосіб життя,
що став результатом моєї важкої праці на чужині. Сусідка навіть натякнула, що він розважав інших жінок у нашому домі. Одного ранку я попросила його зварити мені каву. Він заперечив: “Ого, синьйора чекає на каву в ліжко? Їдь до Італії і пий там свою каву!” Цей момент визначив моє рішення: більше нікуди я не збиралася. Настала його черга піклуватися про мене. Я зрозуміла того дня, що незалежно від того, скільки ти віддаєш, подяка від близьких не завжди гарантована.