Кілька років тому Зіна Володимирівна була ще підтягнутою, стрункою жінкою середніх років. Вона пізно наро дила сина, Сергія, але той ріс справжнім розумницею – допомагав батькові, матері, добре вчився, навіть влаштувався на роботу на другому курсі. Так і йшов час. Сергій по великій любові вибрав собі в дружини Христину, дівчину з його університету. Вони світилися від щастя і горіли як лампочки. З такого приводу Зіна Володимирівна подарувала молодятам однушку. Там вони жили удвох, і все було добре в перший час. Потім народився Стьопка, а через 2 роки і Саша. Квартира стала замала, адже в одній кімнаті жили вчотирьох, що зараз у багатьох навіть в голові не вкладається.
Ось Сергій з Христиною і почали просити у Лариси Володимирівни продати однушку, так як жінка квартиру на сина не переоформляла. А так би вони могли додати трохи грошей зверху і купити собі двушку. Але цим планам не судилося збутися. — Мам, навіть батьки Христини пообіцяли, що додадуть грошей на наявні після продажу. Що тобі з того, що ми продаємо свій будинок? Ми ж на твоє житло не претендуємо… Зіна Володимирівна була непохитна. Вона ображалася на сина з дружиною за те, що ті так негарно поводяться по відношенню до неї. Продавати подарунок матері… То треба ж, стільки наха бства мати… — Це ж і ваші онуки теж, — плакала в телефон Христина, — як ви можете бути такою черствою?
Зніміть з себе рожеві окуляри і погляньте, нарешті, правді в очі! Я даю вам останній шанс: або ви продаєте квартиру, або… — Або що? — накинулася Зіна Володимирівна , — до су ду на мене подаси? — Добре, не хочете по-хорошому-буде, значить, по-поганому-сказала невістка заrрозливим голосом. Але ж вона так і зробила. — Все, не приходьте до нас більше. І онуків ви більше не побачите! Навіть і не думайте про це, — сказала вона і повісила трубку. А що Зіні Володимирівні? Їй і не хотілося возитися з невихованими онуками. Подумаєш, покарання. Їй і без них добре, а квартиру жінка принципово продавати не буде. Нехай придумають що-небудь інше.