П’ять років тому ми з Остапом зв’язали себе узами шлюбу, але ніхто з нас тоді не мав свого житла. У скромній трикімнатній квартирі моїх батьків уже жила моя молодша сестра, і про переїзд не могло бути й мови. Батьки Остапа мали велику трикімнатну квартиру, але там жив тільки батько, бо мати, Ганна Олексіївна, вже 15 років працювала в Італії. Я знала, що вона заробляла великі гроші, але суть її роботи залишалася для мене загадкою. Я дуже сподівалася, що Ганна Олексіївна подарує нам квартиру на весілля.
Однак вона вручила нам мізерну тисячу євро, зробивши величний жест, наче це був цілий стан. Батько Остапа твердо вирішив, що ми не можемо жити в нього, наголошуючи на своїй потребі у самотності і нашій необхідності в незалежності. Так почалося наше життя в орендованій квартирі, де ми могли б залишатися назавжди, тому що не встигали нагромадити на власне житло. Кілька місяців тому я повідомила новину про свою ваrітність і моя свекруха зраділа перспективі стати бабусею.
Вона поклялася купити для нас квартиру, запланувавши свій приїзд у травні. У захваті від її рішення ми з Остапом почали обстежувати новобудови у пошуках потенційного житла. Коли Ганна Олексіївна приїхала, з’ясувалося, що вона вже вибрала квартиру. Вражаюче, але вона знаходилася в тому самому будинку, у тому самому під’їзді і на тому ж поверсі, що і її. Вона була в захваті, адже їй вдалося викупити сусідню квартиру від колишнього сусіда, який сам збирався поїхати з країни.
Ганна Олексіївна сприйняла це як джек-пот, уявляючи, що ми будемо поряд, щоб служити їй у старості. Однак для мене такий розклад був далеко не ідеальним. Квартира була не тільки в старій будівлі, але й не була відремонтована. Найбільше мене непокоїло сусідство із моїми родичами. Я була впевнена, що Ганна Олексіївна по кілька разів на день відвідуватиме нашу квартиру, як свою власну, коли повернеться з Італії.