У п’ятницю я збиралася на вокзал їхати на дачу. На пероні я побачила ваrітну дівчину. Вона сиділа і тоскно дивилася вдалину. В руках у неї був пакет з речами. Відразу було видно, що дівчина їде на короткий час. Повернувшись з дачі, я знову її побачила на тому ж місці. Вона була в тому ж одязі і з тим же пакетом. Я вирішила з нею поговорити.- Ви пробачте мене за нав’язливість. Я бачила вас на цьому ж місці в п’ятницю. Ви не можете поїхати.— Нікуди я їхати не збираюся. Чоловік виставив мене за поріг.
З’ясувалося, що у дівчини не було рідних і близьких. Вона сама з дитбуди нку. Допомоги у перехожих вона соромилася просити. Я вирішила їй допомогти. Запропонувала поїхати до мене. Дітей у мене немає, і чоловіка теж.Вранці наступного дня дівчина поділилася своїми бідами. Її звуть Лариса і їй 21 рік. Сама вона дитбуд инку. Цивільний чоловік багато пив і гуляв. Вирішила Лариса спробувати щастя в столиці. А що тепер робити буде — не знає. Адже їй скоро народжувати і на роботу з таким животом її навряд чи візьмуть.Куди ж я її тепер відпущу? Сказала, що поки вона поживе у мене, а далі видно буде. За знайомим назбирала дитячих речей, ліжечко купили, коляску. Незабаром Лариса народила дочку. Така красива і міцна. Я влаштувала її на роботу до знайомих.
Вона виявилася відповідальною і вчилася досить швидко. Мої знайомі були нею дуже задоволені, і її кар’єра почала стрімко розвиватися.Стали ми з Ларисою рідними людьми. Для Вареньки я була рідною бабусею. Віддали ми її в садок, коли виповнилося 2 рочки.Нещодавно Лариса прийшла і сказала, що начальник фірми зробив їй пропозицію, і вона не знає, що робити.Я була дуже рада за неї. Через три місяці вона вийшла заміж. Часто приїжджають до мене в гості. Ось так на старості років я стала мамою і бабусею.